Своє та спільне 23.03.2022

Прагнення розумно витрачати свої ресурси і водночас доводити до виснаження загальні запаси пов'язані з особливостями роботи центрів задоволення.

Уявімо, що у нас вдома є величезний запас чогось, але при цьому ми йдемо в магазин і наввипередки з іншими намагаємося взяти останні упаковки того ж самого, від чого у нас самих ломляться всі полиці. З одного боку, поведінка досить дивна, з іншого боку, тут можна резонно помітити, що через загальну невизначеність розумніше свої запаси зберегти, і поки є можливість користуватися спільними ресурсами. Щоправда, те саме відбувається і без будь-якої невизначеності. Так, в 1968 році було помічено, що громадські пасовища в Шотландії витоптані і виїдені начисто - фермери за будь-якої нагоди намагалися вигнати худобу на спільне поле, щоб не чіпати свою землю, і в результаті громадські пасовища стали непридатними. Інший приклад - те, що відбувається з рибальським промислом: навіть якщо рибопромисловці мають свої великі ресурси, які більше ніхто не може чіпати, вони вважають за краще ловити рибу у водах загального користування. За статистикою, запаси риби у водах загального користування подекуди впали на 95%, тоді як за приватними ресурсами взагалі не помітно, що з них хтось відбирає рибу.

Знову ж таки, якщо міркувати на рівні життєвого досвіду, то немає нічого дивного в тому, що ми вважаємо за краще витратити загальні запаси, а свої власні залишити на потім. Але співробітників Вищої школи економіки та Базельського університету цікавило, що при цьому відбувається у мозку. В експерименті брали участь п'ятдесят осіб, які ловили віртуальну рибу у віртуальних ставках та продавали її віртуальним покупцям; гроші за продаж риби були не віртуальні, а справжні. Ставки у грі або належали самому гравцю, або були спільним надбанням. Якщо учасник експерименту ловив рибу в себе, йому доводилося враховувати міграції риби, через які улов час від часу зменшувався. Якщо він ловив рибу в громадській водоймі, то тут він мав взяти до уваги інших рибалок, через які риби знову ж таки ставало менше.

Поки рибалки ловили рибу, за їх мозком спостерігали за допомогою магнітно-резонансної томографії. Коли риби в ставках ставало менше, у мозку слабшала активність нижньої частини смугастого тіла, або стріатуму. Смугасте тіло входить у відому систему мозкових центрів, що називається системою підкріплення, або систему винагороди. Вона дарує нам приємні відчуття у зв'язку з досягненням якої-небудь мети, завершенням справи, отриманням довгоочікуваного результату і т. д. - Центр задоволення. (Хоча справедливості заради центрів задоволення в мозку багато, і, за великим рахунком, так можна назвати всі вузли системи підкріплення.)

Виснаження ресурсів не дає нам досягти мети, ніякого задоволення ми зв'язку з цим не відчуваємо, і навіть навпаки – і зрозуміло, чому активність смугастого тіла падала, коли віртуальної риби ставало менше. Однак у роботі смугастого тіла були особливості, що виявлялися залежно від цього, з якого ставка виловлювали рибу. Коли рибу ловили у своєму власному ставку, центр задоволення стежив за тим, щоб у ставку залишилося достатньо риби, щоб підтримати чисельність популяції - тобто активність центру задоволення змінювалася так, що рибалок не переходив у своїй жадібності за певну межу.

Якщо ж рибу ловили у спільній водоймі, то тут центр задоволення реагував не на кількість риби, що залишилася, а на те, скільки її спіймали конкуренти. І якщо рибалок бачив, що в загальному ставку риби стає все менше, це тільки підштовхувало його самого ловити ще й ще, не зважаючи на можливе виснаження ресурсу. Тобто, як бачимо, різна економічна поведінка залежить від одного із центрів задоволення, який аналізує соціально-економічні обставини, намагаючись отримати з них максимальну вигоду.

Неважко помітити, що за умовами експерименту рибалки не могли домовлятися один з одним. Звичайно, в такому випадку ти за умовчанням вважаєш, що всі інші переслідують тільки свою вигоду, і якщо ти почнеш ловити менше риби, то й рибу не врятуєш, і сам залишишся в дурні з меншим уловом. Але якщо раптом рибалки зберуться і досягнуть певної угоди (як це відбувається більш-менш у всьому світі, причому не тільки в рибальстві, а й взагалі в інших галузях економіки), їм не потрібно буде гарячково стежити один за одним і виловлювати з-під носа один в одного жалюгідні залишки загальної риби. Цілком можливо, що при укладенні та дотриманні договору активність центрів системи підкріплення теж якось змінюється, і було б цікаво поглянути, як саме.