Експерименти з привидами 12.11.2014

Здоровий глузд каже нам, що привидів немає, і зустрітися з ними можна лише на сторінках книги, чи у фільмі, чи у комп'ютерній грі. Водночас є достатня кількість свідчень про "справжні", "реальні" привиди: люди кажуть, що бачили, чули або просто відчували "щось таке". Серед таких свідчень є цілком наукові, медичні випадки – як відомо, чутливістю до привидів відрізняються епілептики та хворі на шизофренію. А це говорить про те, що "духобачення" має конкретний нейрофізіологічний механізм.

У 2006 році Олаф Бланке (Olaf Blanke), фахівець з когнітивної нейрофізіології з Женевського університету (Швейцарія), виявив, що при прямій електростимуляції деяких зон мозку можна "викликати привид": людині здаватиметься, що за його спиною хтось стоїть, навіть якщо він повністю усвідомлюватиме, що там нікого бути не може. (Пояснимо, що експерименти ставили на хворих на епілепсію, які мали хірургічне лікування. Перед операцією їм вживлюють у мозок електроди, за допомогою яких реєстрували активність різних ділянок мозку - щоб дізнатися, де саме "ховається" епілепсія і як саме вона поводиться. Такий спосіб лікування вже встиг послужити велику службу нейробіологам, оскільки тут є можливість паралельно вивчати різні аспекти роботи людського мозку так, як це зазвичай роблять на тваринах.)

Зона мозку, яку стимулювали для "виклику привидів", відповідала за узгодження різних сенсорних сигналів, що надходять ззовні. Щоб глибше зрозуміти задіяний механізм, Олаф Бланке та його колеги з Федеральної політехнічної школи Лозанни (Швейцарія) порівняли пошкодження головного мозку у двох груп неврологічних хворих. У першій були переважно епілептики, які відчували привидів "явно", як щось поруч із собою. Пацієнти з другої групи говорили лише про галюцинації та посилення симптомів хвороби, але чиєїсь невідомої присутності (головна ознака привиду) вони не відчували. Виявилося, що у тих, хто бачив, а точніше, відчував привидів, були пошкодження у лобово-тім'яній корі, яка контролює рухи та водночас узгоджує сенсомоторні сигнали від тіла. Наприклад, звук від удару кулаком і біль від нього зводяться в єдину картину з причинно-наслідковими зв'язками саме завдяки лобно-тім'яній корі.

Дослідники припустили, що пошкодження тут спотворюють уявлення про власне тіло: сенсомоторні імпульси виявляються неузгодженими один з одним, і тому, наприклад, нам може здатися, що хтось не ми! - погладив нас по руці. Для перевірки гіпотези було створено спеціальний робот, за допомогою якого можна було змусити звичайну, здорову людину відчути поряд із собою привида. Робот складався із двох "рук", одну з яких ставили перед людиною, а другу позаду. "Рука" спереду була, по суті, пульт управління, за допомогою якого можна було рухати задньою "рукою" - вона була призначена для того, щоб тикати добровольця в спину. Відеозапис експерименту можна переглянути тут.

Учасник експерименту із зав'язаними очима та навушниками (щоб його не відволікали сторонні подразники) мав пальцем рухати передню "руку" робота, яка посилала сигнал задній "руці", яка торкала людину за спину то тут, то там. Добровольцям говорили, що ззаду їх чіпатиме робот, але рухи задньої "руки" іноді відбувалися із затримкою на півсекунди, і ось про неї знали тільки експериментатори, але не піддослідні. У статті в Current Biology автори пишуть, що поки що рухи важелів робота були синхронізовані (тобто задній важіль точно відповідав на рухи пальця на передньому важелі), все було нормально: людина відчувала, ніби він чіпав сам себе. Але як тільки виникала затримка, з'являвся ефект привиду: людині починало здаватися, що за спиною є ще хтось, хто чіпає його за спину, і це не робот. Ефект був настільки лякаючим, що дехто навіть попросив припинити експеримент. Втім, варто сказати, що примари відчули не всі, а лише третина добровольців.

Потім поставили ще один досвід, схожий на попередній, тільки тепер учасникам експерименту сказали, що до них час від часу можуть підходити самі експериментатори, проте чіпати їх не будуть. Насправді до піддослідних ніхто не підходив; вони ж, своєю чергою, мали говорити, скільки людей перебуває поруч із ними у той час. І ось, якщо задній важіль діяв із затримкою, то людина з набагато більшою ймовірністю вважала, що поряд з ним хтось знаходиться (підкреслимо: добровольці знали, що чіпати їх не будуть, а стоятиму поряд), причому кількість "сусідів" доходило до чотирьох.

Тобто, мабуть, появу примар дійсно можна пояснити тим, що мозок не може узгодити дані від нашого власного тіла, і для того, щоб пояснити деякі сенсорні сигнали, доводиться залучати якісь сторонні сутності. Тут варто наголосити, що йдеться саме про відчуття чогось чи когось стороннього, але ніяк не про зорові галюцинації. Автори роботи вважають, що їхні дані допоможуть зрозуміти природу деяких поширених симптомів шизофренії (та інших складних психоневрологічних хвороб), коли хворий відчуває чиюсь присутність і підкоряється волі когось, хто, як йому здається, знаходиться поруч, або ж чує деякі голоси .